От Леди Дианы
Jul. 15th, 2018 11:31 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
teannateDiana Makarova
КАМІННЯ НА ДОРОЗІ
Вона була дуже красивою, очей не відірвати. Але дехто каже, що була вона страшна як смерть. Така страшна – очей не відірвати. Буває, знаєте, така некрасивість, що заворожує більше, ніж навіть гармонійна правильність рис обличчя.
Так нам розповідали, а ми слухали й не знали, що думати. Картина не складалась – так красива чи страшна?
Дорослі лише стиха посміхались.
Але в одному вони сходились – вона була високою, як жердина. Такою високою, що вирізнялась серед усіх своїх товарок, з якими разом заходила до села.
Заходили – дзвеніли моніста, майоріли кольорові спідниці, галасували діти, гавкали дворові кабиздохи на двох вовків, що бігли слідом за кібіткою…
… а, ні. Вовки – то вже мій власний спомин. То було, коли до нас в село зайшов одного разу табір. І діти помчали туди, аби роздивлятись циганчат, які сиділи вовченятами в кібітках, суворо й лихо поглядаючи на нас, своїх ровесників.
Діти були з іншого світу, дальшого навіть, ніж коли б в село зайшли гості з іншої планети.
Про гостей з інших планет ми бачили кіно у клубі, це було зрозуміло – а ось ці діти, що сидять на благеньких подушках кібітки, були зовсім незрозумілими. Чи будуть гратись з нами? Чи варто з ними гратись, коли в них такі вовчі погляди? І в що там з ними гратись, хто знає, які дитячі ігри на тій циганській планеті? І головне – як вони змогли приручити тих двох вгодованих вовків?
І заздрість – щира заздрість до дітей, в яких є справжній вовк, а то навіть і два – билась нам в груди і народжувала тиху ненависть. Бо в нас не було вовка, а то навіть і двох. Бо нам не можна те, що їм, а спробуй на вєліку до сусіднього села, мама взнає і тут таке бууууууде…
А цим, бач, можна. Сідай собі на ту дивну бричку і котись куди хочеш, аби лиш твої вовки за тобою встигали.
Тут раптом хтось не витримав і простягнув руку до вовків. Один вовк ігнорував, другий спроквола показав зуби. А найстарша дівчинка у тій дивній бричці раптом ляснула по дугам брички невідомо звідки взятою палицею – а ні, то був батіг, складений так, аби гнучка частина ховалась у руці – і ми ойкнули від несподіванки, зарепетували і відсахнулись від кібітки.
Циганські діти зареготали, ми, подумавши хвильку, зареготали теж – а потім вже вони скочили з кібітки і почали щось гелготіти, показуючи на вовків – не чіпай, мовляв, не можна, злі.
Які там злі, ми потім вже їх гладили, дивуючись цупкості густої шерсті. Потім, коли вже почали гратись з циганськими дітьми, доки дядьки-цигани продавали білу глину та всяке інше, а тітки села про щось теревенили з циганськими тітками.
Діти з дітьми завжди знаходять спільну мову. Дорослі того разу – теж.
То був табір здорової людини, такі ще були тоді у моєму дитинстві.
А табір, з яким входила до села моя майбутня прабаба, чи то страшна як смерть, а чи красива як янгол – взагалі був епохою. Епоху цю очікували на селі, раз на півроку село приймало табір, і потім ще довго говорило про цю подію – а саме табір моєї прабаби село зустрічало особливо охоче. Більш того, село, за кілька днів отримавши звістку, що йде цей самий табір, готувалось до зустрічі.
Готувався вигін за селом – там стане табір на тиждень, а як пощастить, то й на два.
Готувалась площа – там, на майдані, коло церкви, скоро буде людно. Сюди принесуть хворих, неходячих, сюди понесуть молодички дітей. Особливо дітей. Яких покажуть найперше отій високій та мовчазній (про цю мовчазність легенди кажуть точно) молодій циганці, моїй майбутній прабабі.
Вона була знахаркою, костоправом, спеціалізувалась найперше у педіатрії. Так би сказали зараз, тоді казали – готуй, Марусю, синка, йде вже ота циганка.
І синка слабенького мили, вдягали у хорошу сорочку, і несли на площу. Так приблизно це було.
Якщо забігти наперед, лишивши позаду увесь шлях мого прадіда, який пройшов від Катеринославщини до Бесарабії за тим табором, щоб вибороти право на одруження з циганкою...
якщо не зупинятись на тому, як тричі крав він цю високу, чи то красиву, чи то страшну, але однозначно таку, що тримала своїми педіатричними заробітками увесь табір у певному багатстві – скажімо чесно, що познання у дитячих хворях були у неї величезні.
Дев’ятнадцятеро дітей народила моя прабаба, коли вже стала дружиною, коли хрестилась та вінчалась.
Дев’ятнадцятеро дітей – багато це чи мало?
Нормально це для кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Така народжуваність була тоді всюди, як запорука того, що хоч якась кількість дітей та й виживе, та і продовжить рід.
Шаленою тоді була дитяча смертність – то ж народжуй, бабо, доки є сили. Сильні виживуть, слабких викосять пневмонії, дифтерії, нещасні випадки – як у вовків, скажімо. Отих самих вовків, символів східного й південного степів, чиїх нащадків бачила я в таборі давно, в країні мого дитинства – але ще не так давно, як була, жила, ходила селами, співала, танцювала, гадала, лікувала та циганка.
Усі дев’ятнадцятеро у неї вижили.
Такого не бувало. А в неї вижили. Така була знахарка, відьмачка, педіатреса. Чудна була – тримала усю сім’ю окремим табором. Такою була умова для дітей – ти можеш одружитись, з ким душа забажає, але не йди у прийми. Чи дівчина ти, чи хлопець, неважливо. Ось тобі сімейний хутір, ось разом зберемось, поставимо хатину. Бери собі подружжям хоч сироту, хоч без посага, але жити будь милим при мамі з татом.
Ніхто не пішов у прийми. Всі жили з мамою і татом. У всіх були хатини, молодші жили ще з батьками, і рясна дитяча поросль плуталась під ногами прадіда, який вже й сам не завжди знав, хто син, хто онук, а хто правнучка.
Ще була одна умова – їсти у батьківській хаті. Усім увечері приходити туди і сідати разом за великий стіл.
Приходили, сідали і їли, поглядуючи на стару матір, що сиділа у кінці столу. Позиркуючи на старого згорбленого батька, який очолював другий кінець столу.
Хрещена Олександрою, вона на старість стала страшенно набожною. Мій батько, тоді ще малий хлопчик, мав таку задачу від дорослих – можеш гуляти, бігати, але коли до церкви – мусиш йти з бабою, стояти службу, тоді вести її додому. Бо ж вже стара, а як впаде, а як раптово щось станеться?
Стара лише посміювалась. Але малого лицаря тримала поруч, він був її руками й силою її в іще одній чудній задачі, яку вона поставила перед собою. Опанувавши якось непомітно за життя грамоту, перечитала циганка Олександра усю Біблію. Нічого нового там не знайшла. Та й що нового знайде людина шляху в історії, де головною темою є шлях? Дорогу людства перекладала стара циганка на дороги табору і запевняла, що все воно іде однаково, що дорога є суттю, а усі інші пригоди, то так, дрібниці, придані до дороги. Може, і в церкву ходила, аби послухати про ту дорогу людства і порівняти її з циганськими шляхами, які знала вона змалечку.
Але один рядок з тієї Біблії запав старій циганці в душу і зародив нову дурню – казали родичі, що баба дивакувата була все життя, а цю вже дивину списали на старість. Казали стиха, аби не дай Боже почула циганка, бо спалить поглядом. А як ще почне палити словом – ховайся, куме, в жито.
Рядок той був про каміння, яке лежить на дорогах. Про те, що є час розкидати, є час збирати.
І взяла собі стара баба задачу – йдучи до церкви і від церкви, а більше вона вже нікуди й не ходила – збирати те каміння з-під ніг людей та возів. Дорога мусить бути чистою, рівною, без камінюччя – вважала так стара циганка.
- Ну, вона то так вважала, а тягати те каміння мусів я. Вона, звичайно, допомагала, де могла, але в основному я вергав ті брили. Тому до церкви ще йшли скоро, хвилин за двадцять доходили. А вже від церкви брели півдня, збираючи камінюччя та відтягуючи його подалі від дороги.
Так пояснював мені тато, вергаючи кам’яну брилу, що викотилась на степову дорогу. А ми жили у краї кам’яному, кар’єрному, гранітному – як дасть масовий вибух, так каміння куди тільки не летить, одного разу добило аж до школи, ми, дівчатка, аж під парти полізли, а хлопці кинулись до вікон з вибитими ударною хвилею шибками.
Тато ніколи не проходив повз брили, що викочувались на дорогу, чи буде то асфальт, чи просто битий степовий запилюжений шлях.
- Так я вже те каміння проклинав-проклинав… - сміється тато, підважуючи кам’яну брилу і відкочуючи її подалі від дороги.
Мені допомагати не можна, а брату навіть треба, і брат впирається у брилу, щоб татові легше її було котити.
- А чого ж ти й досі каміння тягаєш? – трохи глузливо посміхаюсь я.
- Дорога, розумієш… - сміється тато. – Дорога мусить бути чистою від каміння.
А, відкотивши чергову камінюку, тато злегка їй кланявся і далі ми йшли дорогою.
Тато вмів кланятись камінню. Деревам. Говорити з птахами. Не було собаки, яка б вкусила мого тата – найзліші з них поповзом повзли до його руки – погладь, вожак, Великий Пес. Погладь, ось я перед тобою, я хороший.
Мабуть, усі оті собаки, навіть ті, що бачили тата уперше, знали принесений з циганською поштою татів секрет. А він був в тому, що, коли починалась літня злива з громом та блискавкою, коли гуділи осінні довгі дощі чи майські громи – взував тато високі гумові чоботи, накидував на плечі плащ-палатку, та і йшов кудись поза очі. Мама звично зітхала, а бабуся казала:
- О, знову Йосипович пішов собак з прив’язів відпускати.
Так, тато йшов тоді по селам, навідуючи своїх знайомих собак, заходячи до незнайомих – і спускав їх з цепів. Собаки щулили вуха від страху перед грозою, лизали руки, що відпустили їх з ненависного ланцюга і ховались чи в клуні, чи в сараї – де вже як називалось.
А тато повертався ранком, і хитра посмішка ховалась у його зморшках.
- О, знову Йосипович був. – казали господарі, вийшовши ранком на подвір’я і побачивши порожній ошийник на цепку.
Ніхто не лаявся, усі всміхались – чомусь ця татова чудасія викликала особливу повагу.
- Не можна сидіти на прив’язі, взагалі не можна. Але коли страшно, не можна зовсім. – пояснював колись мамі тато.
- Душа циганська. – пояснювала мама нам.
І теж всміхалась.
Душа циганська, моя прабаба. Двічі крав її з табору мій прадід, був битий смертним боєм наспівшими таборними, оклигував і знову вперто йшов від Катеринославщини до Бесарабії за своїм коханням, і втретє наздогнав той табір, і знову покликав її, і вона знову вибігла до нього – крадіжка була полюбовною, звичайно.
Душа циганська, баба моя, знала закони. І втретє таборні їх наздогнали, але вже віддали. Чи то втомившись бити упертого коханця, чи то спинившись перед магічною цифрою три.
Чи одразу вона осіла і стала зразковою господинею, завсігдатаєм церкви? – о, ні. Перші роки подружнього життя йшли так. Півроку сиділа циганка Олександра вдома, а потім, з теплом, ставали їй нестерпними хатні стіни.
- Не можу. Стіни пахнуть глиною. – казала вона.
Брала молодших і йшла кочувати селами сама, з дітьми – і слава про неї знову летіла попереду, і чекали на неї навколишні села, зносячи хворих на площі.
А діда сусіди брали на кпини. То ж іноді мусів топтати доріжки у обхід сусідських хат до своєї кузні, пробирався огородами, сильно насунувши шапку на брови від сорому.
З тих пір ми по-вуличному Насуньшапки. Й досі мене впізнають на моїй батьківщині:
- О, то ти з Насуньшапок? - питають.
І у роду є одна фраза, один девіз, який глузливо кидають посвячені, коли хтось з роду починає соватись, дивно принюхуватись, і, ховаючи очі, ладнається в дорогу.
- О, стіни знову пахнуть глиною. – констатують сімейні.
Вони це кажуть звично, ховаючи сум за глузливістю. Це означає – вже скоро він чи вона підуть, полишивши сім’ї смуток чекання.
Ми нічого не можемо зробити з собою, коли нам стіни пахнуть глиною. Ми йдемо в дощ чи спеку, у сніг чи у осінній смуток. Ми йдемо шляхами, прибираючи каміння, і кожного разу ми виправдовуємось перед самими собою. Так це ж не я, це мої руки вергають ті брили. Та це ж не я, це мої ноги стали на цей шлях.
Та це ж не ми, це нас покликала циганка. Бо неможливо гидко пахнуть стіни глиною у хаті. Бо коли вийдеш на битий шлях – почуєш більше, аніж сидячи у хаті. Побачиш більше, більше взнаєш.
І коли зрозумієш у старості своїй, про що співає птах за твоїм вікном, а злий пес поповзе до тебе й зіщулить вуха, наче кажучи: «Погладь мене, вожак, Великий Пес, я хороший», а молодий бицюра, що ставить на роги весь куток, раптом потягнеться до твоїх долонь, дозволить взятись за налигач і покірно побреде за тобою до стайні – здивує це кого завгодно з оточуючих, але не тебе.
І посміхнешся ти тому здивуванню скупою посмішкою твого тата, цигана – і твоєї прабаби, циганки Олександри.
… усе це я згадала, коли прочитала статтю «НЕВПИСАВШИЕСЯ»
http://www.dsnews.ua/society/nevpisavshiesya-kak-roma-iz-remeslennikov-i-kazakov-prevratilis-30062018140000
Усе оте про мастєрові табори розказували мені тітки, поблискуючи циганськими очима.
Про невписаний до суспільства народ розказував мені мій тато, старий циган. Я наче чую його голос, коли читаю цю статтю, де просто, буквально «на пальцях» розповідають нам, як сталось, що мастєрові, веселі люди, стали маргіналами у країні, де вирішили жити. Як і чому це сталось – доступно викладено тут.
Я теж давно не бачу циган-майстрів, що їхали селами й малими містами такою мобільною поштою, майстерньою, кузнею, амбулаторією. Їх вже нема, прогрес їх з’їв. Це було неминучим.
Я бачу цей народ загубленим, скаліченим – але він є. Від цього нікуди не дінешся. Він є і йде своїм шляхом, і шлях цей давно засипано камінням. Каміння стає дедалі більше – бо сиплеться воно на шлях ще й з наших рук.
Кому так зручно спрямовувати порухи наших рук, кому так вигідно мати циган отим, що вони зараз є – читайте, прошу.
Прочитайте також ще одну статтю «Мій брат "Циган"
https://www.obozrevatel.com/ukr/society/mij-brat-tsigan.htm?obozrevatellang=uk
як відповідь на питання – чи беруть участь цигани у війні?
Якщо вам буде мало цієї відповіді – спитайте в Леся Рой (Lesya Roy), відомої збирачки пісень народностей та народів. Вона збирає ті пісні і виконує їх перед нашими воїнами. Греку заспіває елінською, бєларусу - бєларуською, грузину на грузинській мові, цигану заспіває вона циганську пісню.
Так от, спитайте в неї, чи часто вона співає ту циганську пісню?
А я зарані відповім – так, часто. Я сама бачила й чула, як всміхаються цигани в пікселі, слухаючи ту пісню, як підспівують їй.
Читайте, а мені в дорогу. Мені вже знову стіни пахнуть глиною. Мене чекають ті шляхи, де на узбіччі каміння - і я злегка йому вклоняюсь по дорозі. Бо ж, може, це якраз та брила, яка бачила тата мого, що йшов своїми незвіданими шляхами. Бо ж, може, ця камінюка передає мені привіт від моєї прабаби, циганки, яка лише учора війнула тут спідницями, наче погладивши ту каменюку подолом. Бо що для каменя час? Лише учора...
Читайте, прошу. Бо найлегше кричати «Та вони там усі наркомани та злочинці!» - і знову й знову кидати каміння на битий шлях, яким іде народ.
Найважче – прибирати те каміння. Особливо коли воно було накидано не нами.
Було.
Тепер вже й нашого там вистачає.
Досить розкидувати каміння, здається.
Здається, час збирати.
https://m.facebook.com/diana.makarova.37?fref=nf
КАМІННЯ НА ДОРОЗІ
Вона була дуже красивою, очей не відірвати. Але дехто каже, що була вона страшна як смерть. Така страшна – очей не відірвати. Буває, знаєте, така некрасивість, що заворожує більше, ніж навіть гармонійна правильність рис обличчя.
Так нам розповідали, а ми слухали й не знали, що думати. Картина не складалась – так красива чи страшна?
Дорослі лише стиха посміхались.
Але в одному вони сходились – вона була високою, як жердина. Такою високою, що вирізнялась серед усіх своїх товарок, з якими разом заходила до села.
Заходили – дзвеніли моніста, майоріли кольорові спідниці, галасували діти, гавкали дворові кабиздохи на двох вовків, що бігли слідом за кібіткою…
… а, ні. Вовки – то вже мій власний спомин. То було, коли до нас в село зайшов одного разу табір. І діти помчали туди, аби роздивлятись циганчат, які сиділи вовченятами в кібітках, суворо й лихо поглядаючи на нас, своїх ровесників.
Діти були з іншого світу, дальшого навіть, ніж коли б в село зайшли гості з іншої планети.
Про гостей з інших планет ми бачили кіно у клубі, це було зрозуміло – а ось ці діти, що сидять на благеньких подушках кібітки, були зовсім незрозумілими. Чи будуть гратись з нами? Чи варто з ними гратись, коли в них такі вовчі погляди? І в що там з ними гратись, хто знає, які дитячі ігри на тій циганській планеті? І головне – як вони змогли приручити тих двох вгодованих вовків?
І заздрість – щира заздрість до дітей, в яких є справжній вовк, а то навіть і два – билась нам в груди і народжувала тиху ненависть. Бо в нас не було вовка, а то навіть і двох. Бо нам не можна те, що їм, а спробуй на вєліку до сусіднього села, мама взнає і тут таке бууууууде…
А цим, бач, можна. Сідай собі на ту дивну бричку і котись куди хочеш, аби лиш твої вовки за тобою встигали.
Тут раптом хтось не витримав і простягнув руку до вовків. Один вовк ігнорував, другий спроквола показав зуби. А найстарша дівчинка у тій дивній бричці раптом ляснула по дугам брички невідомо звідки взятою палицею – а ні, то був батіг, складений так, аби гнучка частина ховалась у руці – і ми ойкнули від несподіванки, зарепетували і відсахнулись від кібітки.
Циганські діти зареготали, ми, подумавши хвильку, зареготали теж – а потім вже вони скочили з кібітки і почали щось гелготіти, показуючи на вовків – не чіпай, мовляв, не можна, злі.
Які там злі, ми потім вже їх гладили, дивуючись цупкості густої шерсті. Потім, коли вже почали гратись з циганськими дітьми, доки дядьки-цигани продавали білу глину та всяке інше, а тітки села про щось теревенили з циганськими тітками.
Діти з дітьми завжди знаходять спільну мову. Дорослі того разу – теж.
То був табір здорової людини, такі ще були тоді у моєму дитинстві.
А табір, з яким входила до села моя майбутня прабаба, чи то страшна як смерть, а чи красива як янгол – взагалі був епохою. Епоху цю очікували на селі, раз на півроку село приймало табір, і потім ще довго говорило про цю подію – а саме табір моєї прабаби село зустрічало особливо охоче. Більш того, село, за кілька днів отримавши звістку, що йде цей самий табір, готувалось до зустрічі.
Готувався вигін за селом – там стане табір на тиждень, а як пощастить, то й на два.
Готувалась площа – там, на майдані, коло церкви, скоро буде людно. Сюди принесуть хворих, неходячих, сюди понесуть молодички дітей. Особливо дітей. Яких покажуть найперше отій високій та мовчазній (про цю мовчазність легенди кажуть точно) молодій циганці, моїй майбутній прабабі.
Вона була знахаркою, костоправом, спеціалізувалась найперше у педіатрії. Так би сказали зараз, тоді казали – готуй, Марусю, синка, йде вже ота циганка.
І синка слабенького мили, вдягали у хорошу сорочку, і несли на площу. Так приблизно це було.
Якщо забігти наперед, лишивши позаду увесь шлях мого прадіда, який пройшов від Катеринославщини до Бесарабії за тим табором, щоб вибороти право на одруження з циганкою...
якщо не зупинятись на тому, як тричі крав він цю високу, чи то красиву, чи то страшну, але однозначно таку, що тримала своїми педіатричними заробітками увесь табір у певному багатстві – скажімо чесно, що познання у дитячих хворях були у неї величезні.
Дев’ятнадцятеро дітей народила моя прабаба, коли вже стала дружиною, коли хрестилась та вінчалась.
Дев’ятнадцятеро дітей – багато це чи мало?
Нормально це для кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Така народжуваність була тоді всюди, як запорука того, що хоч якась кількість дітей та й виживе, та і продовжить рід.
Шаленою тоді була дитяча смертність – то ж народжуй, бабо, доки є сили. Сильні виживуть, слабких викосять пневмонії, дифтерії, нещасні випадки – як у вовків, скажімо. Отих самих вовків, символів східного й південного степів, чиїх нащадків бачила я в таборі давно, в країні мого дитинства – але ще не так давно, як була, жила, ходила селами, співала, танцювала, гадала, лікувала та циганка.
Усі дев’ятнадцятеро у неї вижили.
Такого не бувало. А в неї вижили. Така була знахарка, відьмачка, педіатреса. Чудна була – тримала усю сім’ю окремим табором. Такою була умова для дітей – ти можеш одружитись, з ким душа забажає, але не йди у прийми. Чи дівчина ти, чи хлопець, неважливо. Ось тобі сімейний хутір, ось разом зберемось, поставимо хатину. Бери собі подружжям хоч сироту, хоч без посага, але жити будь милим при мамі з татом.
Ніхто не пішов у прийми. Всі жили з мамою і татом. У всіх були хатини, молодші жили ще з батьками, і рясна дитяча поросль плуталась під ногами прадіда, який вже й сам не завжди знав, хто син, хто онук, а хто правнучка.
Ще була одна умова – їсти у батьківській хаті. Усім увечері приходити туди і сідати разом за великий стіл.
Приходили, сідали і їли, поглядуючи на стару матір, що сиділа у кінці столу. Позиркуючи на старого згорбленого батька, який очолював другий кінець столу.
Хрещена Олександрою, вона на старість стала страшенно набожною. Мій батько, тоді ще малий хлопчик, мав таку задачу від дорослих – можеш гуляти, бігати, але коли до церкви – мусиш йти з бабою, стояти службу, тоді вести її додому. Бо ж вже стара, а як впаде, а як раптово щось станеться?
Стара лише посміювалась. Але малого лицаря тримала поруч, він був її руками й силою її в іще одній чудній задачі, яку вона поставила перед собою. Опанувавши якось непомітно за життя грамоту, перечитала циганка Олександра усю Біблію. Нічого нового там не знайшла. Та й що нового знайде людина шляху в історії, де головною темою є шлях? Дорогу людства перекладала стара циганка на дороги табору і запевняла, що все воно іде однаково, що дорога є суттю, а усі інші пригоди, то так, дрібниці, придані до дороги. Може, і в церкву ходила, аби послухати про ту дорогу людства і порівняти її з циганськими шляхами, які знала вона змалечку.
Але один рядок з тієї Біблії запав старій циганці в душу і зародив нову дурню – казали родичі, що баба дивакувата була все життя, а цю вже дивину списали на старість. Казали стиха, аби не дай Боже почула циганка, бо спалить поглядом. А як ще почне палити словом – ховайся, куме, в жито.
Рядок той був про каміння, яке лежить на дорогах. Про те, що є час розкидати, є час збирати.
І взяла собі стара баба задачу – йдучи до церкви і від церкви, а більше вона вже нікуди й не ходила – збирати те каміння з-під ніг людей та возів. Дорога мусить бути чистою, рівною, без камінюччя – вважала так стара циганка.
- Ну, вона то так вважала, а тягати те каміння мусів я. Вона, звичайно, допомагала, де могла, але в основному я вергав ті брили. Тому до церкви ще йшли скоро, хвилин за двадцять доходили. А вже від церкви брели півдня, збираючи камінюччя та відтягуючи його подалі від дороги.
Так пояснював мені тато, вергаючи кам’яну брилу, що викотилась на степову дорогу. А ми жили у краї кам’яному, кар’єрному, гранітному – як дасть масовий вибух, так каміння куди тільки не летить, одного разу добило аж до школи, ми, дівчатка, аж під парти полізли, а хлопці кинулись до вікон з вибитими ударною хвилею шибками.
Тато ніколи не проходив повз брили, що викочувались на дорогу, чи буде то асфальт, чи просто битий степовий запилюжений шлях.
- Так я вже те каміння проклинав-проклинав… - сміється тато, підважуючи кам’яну брилу і відкочуючи її подалі від дороги.
Мені допомагати не можна, а брату навіть треба, і брат впирається у брилу, щоб татові легше її було котити.
- А чого ж ти й досі каміння тягаєш? – трохи глузливо посміхаюсь я.
- Дорога, розумієш… - сміється тато. – Дорога мусить бути чистою від каміння.
А, відкотивши чергову камінюку, тато злегка їй кланявся і далі ми йшли дорогою.
Тато вмів кланятись камінню. Деревам. Говорити з птахами. Не було собаки, яка б вкусила мого тата – найзліші з них поповзом повзли до його руки – погладь, вожак, Великий Пес. Погладь, ось я перед тобою, я хороший.
Мабуть, усі оті собаки, навіть ті, що бачили тата уперше, знали принесений з циганською поштою татів секрет. А він був в тому, що, коли починалась літня злива з громом та блискавкою, коли гуділи осінні довгі дощі чи майські громи – взував тато високі гумові чоботи, накидував на плечі плащ-палатку, та і йшов кудись поза очі. Мама звично зітхала, а бабуся казала:
- О, знову Йосипович пішов собак з прив’язів відпускати.
Так, тато йшов тоді по селам, навідуючи своїх знайомих собак, заходячи до незнайомих – і спускав їх з цепів. Собаки щулили вуха від страху перед грозою, лизали руки, що відпустили їх з ненависного ланцюга і ховались чи в клуні, чи в сараї – де вже як називалось.
А тато повертався ранком, і хитра посмішка ховалась у його зморшках.
- О, знову Йосипович був. – казали господарі, вийшовши ранком на подвір’я і побачивши порожній ошийник на цепку.
Ніхто не лаявся, усі всміхались – чомусь ця татова чудасія викликала особливу повагу.
- Не можна сидіти на прив’язі, взагалі не можна. Але коли страшно, не можна зовсім. – пояснював колись мамі тато.
- Душа циганська. – пояснювала мама нам.
І теж всміхалась.
Душа циганська, моя прабаба. Двічі крав її з табору мій прадід, був битий смертним боєм наспівшими таборними, оклигував і знову вперто йшов від Катеринославщини до Бесарабії за своїм коханням, і втретє наздогнав той табір, і знову покликав її, і вона знову вибігла до нього – крадіжка була полюбовною, звичайно.
Душа циганська, баба моя, знала закони. І втретє таборні їх наздогнали, але вже віддали. Чи то втомившись бити упертого коханця, чи то спинившись перед магічною цифрою три.
Чи одразу вона осіла і стала зразковою господинею, завсігдатаєм церкви? – о, ні. Перші роки подружнього життя йшли так. Півроку сиділа циганка Олександра вдома, а потім, з теплом, ставали їй нестерпними хатні стіни.
- Не можу. Стіни пахнуть глиною. – казала вона.
Брала молодших і йшла кочувати селами сама, з дітьми – і слава про неї знову летіла попереду, і чекали на неї навколишні села, зносячи хворих на площі.
А діда сусіди брали на кпини. То ж іноді мусів топтати доріжки у обхід сусідських хат до своєї кузні, пробирався огородами, сильно насунувши шапку на брови від сорому.
З тих пір ми по-вуличному Насуньшапки. Й досі мене впізнають на моїй батьківщині:
- О, то ти з Насуньшапок? - питають.
І у роду є одна фраза, один девіз, який глузливо кидають посвячені, коли хтось з роду починає соватись, дивно принюхуватись, і, ховаючи очі, ладнається в дорогу.
- О, стіни знову пахнуть глиною. – констатують сімейні.
Вони це кажуть звично, ховаючи сум за глузливістю. Це означає – вже скоро він чи вона підуть, полишивши сім’ї смуток чекання.
Ми нічого не можемо зробити з собою, коли нам стіни пахнуть глиною. Ми йдемо в дощ чи спеку, у сніг чи у осінній смуток. Ми йдемо шляхами, прибираючи каміння, і кожного разу ми виправдовуємось перед самими собою. Так це ж не я, це мої руки вергають ті брили. Та це ж не я, це мої ноги стали на цей шлях.
Та це ж не ми, це нас покликала циганка. Бо неможливо гидко пахнуть стіни глиною у хаті. Бо коли вийдеш на битий шлях – почуєш більше, аніж сидячи у хаті. Побачиш більше, більше взнаєш.
І коли зрозумієш у старості своїй, про що співає птах за твоїм вікном, а злий пес поповзе до тебе й зіщулить вуха, наче кажучи: «Погладь мене, вожак, Великий Пес, я хороший», а молодий бицюра, що ставить на роги весь куток, раптом потягнеться до твоїх долонь, дозволить взятись за налигач і покірно побреде за тобою до стайні – здивує це кого завгодно з оточуючих, але не тебе.
І посміхнешся ти тому здивуванню скупою посмішкою твого тата, цигана – і твоєї прабаби, циганки Олександри.
… усе це я згадала, коли прочитала статтю «НЕВПИСАВШИЕСЯ»
http://www.dsnews.ua/society/nevpisavshiesya-kak-roma-iz-remeslennikov-i-kazakov-prevratilis-30062018140000
Усе оте про мастєрові табори розказували мені тітки, поблискуючи циганськими очима.
Про невписаний до суспільства народ розказував мені мій тато, старий циган. Я наче чую його голос, коли читаю цю статтю, де просто, буквально «на пальцях» розповідають нам, як сталось, що мастєрові, веселі люди, стали маргіналами у країні, де вирішили жити. Як і чому це сталось – доступно викладено тут.
Я теж давно не бачу циган-майстрів, що їхали селами й малими містами такою мобільною поштою, майстерньою, кузнею, амбулаторією. Їх вже нема, прогрес їх з’їв. Це було неминучим.
Я бачу цей народ загубленим, скаліченим – але він є. Від цього нікуди не дінешся. Він є і йде своїм шляхом, і шлях цей давно засипано камінням. Каміння стає дедалі більше – бо сиплеться воно на шлях ще й з наших рук.
Кому так зручно спрямовувати порухи наших рук, кому так вигідно мати циган отим, що вони зараз є – читайте, прошу.
Прочитайте також ще одну статтю «Мій брат "Циган"
https://www.obozrevatel.com/ukr/society/mij-brat-tsigan.htm?obozrevatellang=uk
як відповідь на питання – чи беруть участь цигани у війні?
Якщо вам буде мало цієї відповіді – спитайте в Леся Рой (Lesya Roy), відомої збирачки пісень народностей та народів. Вона збирає ті пісні і виконує їх перед нашими воїнами. Греку заспіває елінською, бєларусу - бєларуською, грузину на грузинській мові, цигану заспіває вона циганську пісню.
Так от, спитайте в неї, чи часто вона співає ту циганську пісню?
А я зарані відповім – так, часто. Я сама бачила й чула, як всміхаються цигани в пікселі, слухаючи ту пісню, як підспівують їй.
Читайте, а мені в дорогу. Мені вже знову стіни пахнуть глиною. Мене чекають ті шляхи, де на узбіччі каміння - і я злегка йому вклоняюсь по дорозі. Бо ж, може, це якраз та брила, яка бачила тата мого, що йшов своїми незвіданими шляхами. Бо ж, може, ця камінюка передає мені привіт від моєї прабаби, циганки, яка лише учора війнула тут спідницями, наче погладивши ту каменюку подолом. Бо що для каменя час? Лише учора...
Читайте, прошу. Бо найлегше кричати «Та вони там усі наркомани та злочинці!» - і знову й знову кидати каміння на битий шлях, яким іде народ.
Найважче – прибирати те каміння. Особливо коли воно було накидано не нами.
Було.
Тепер вже й нашого там вистачає.
Досить розкидувати каміння, здається.
Здається, час збирати.
https://m.facebook.com/diana.makarova.37?fref=nf
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2018-07-15 06:45 pm (UTC)no subject
Date: 2018-07-15 07:07 pm (UTC)Я не можу оцінювати дії влади не живучи в Україні.
no subject
Date: 2018-07-15 07:11 pm (UTC)Єдине що я можу оцінити і пишу про це, це зовнішня агресія, взаємовідношення із іншими державами і будь які намагання частини самого народу розвалити країну.
no subject
Date: 2018-07-15 07:33 pm (UTC)no subject
Date: 2018-07-15 07:44 pm (UTC)